Іван Литвиненко: “Сіяв насіння фанатичної любові до України”

Народився Іван Дмитрович Литвиненко 4 (за новим стилем 17) січня 1891 року у селянській родині. Закінчив Смілянську початкову школу тодішнього Роменського повіту, Вищі московські комерційні курси (1912), працював рахівником економії у містечку Тростянець на Вінничині. А вже на початку січня 1915 року був мобілізований на службу до царської армії. Служив рядовим 507-ї піхотної Нижегородської дружини (Жмеринка). Наступного року закінчив першу Житомирську школу прапорщиків і одержав відповідне військове звання. З травня 1917 року Іван Литвиненко уже підпоручник у 147-й піхотній Воронезькій дружині (Київ). Бере участь у всіх трьох всеукраїнських військових з’їздах і наприкінці цього ж року вступає до першого Українського (Київського) вартового полку військ Центральної Ради, який формувався з українців піхотних дружин, що розміщувалися у Києві та Київській губернії. Командує 12-ю сотнею цього полку. На допиті, який проводив 8 червня 1946 року старший слідчий слідчої частини МГБ УССР капітан Лимарченко, на запитання, коли розпочав антисовєтську діяльність Іван Литвиненко відповів: “Свою антисовєтську діяльність я почав з перших днів виникнення совєтської влади… Будучи поручником царської армії, у 1918 році добровільно пішов на службу до петлюрівської армії”. На превеликий жаль, у січні 1918 року під час першого наступу Червоної армії на Україну більшість особового складу Київського гарнізону вирішила зберігати нейтралітет, частина першого Українського вартового полку розбіглась, а частина відступила до Житомира. Там Іван Литвиненко бере участь у формуванні з решток охоронних підрозділів полку імені Петра Дорошенка, у якому обіймає посаду командира сотні. Після укладення Берестейського миру та звільнення від більшовиків на початку березня 1918 року українськими та, згідно з домовленістю, німецькими й австрійськими військовими частинами Києва Іван Литвиненко прибуває зі своїм полком до столиці України. Бере участь у визволенні від більшовиків Лівобережної України, зокрема, у боях на полтавському напрямку, в районах міст Лубни, Лозова, Барвінкове. Під Ромоданом дістає поранення у праву руку та правий бік. Після лікування у квітні цього ж року призначається на посаду командира куреня, з яким доходить до Старобільська і стає в обороні цього міста на східному кордоні України. У червні цього ж року виконує обов’язки помічника командира першого Запорізького полку імені Петра Дорошенка Армії УНР, а наприкінці листопада стає його командиром. Після антигетьманського повстання у грудні 1918 року на Україну знову посунули більшовики, які стали витісняти петлюрівські війська зі східної України. Під натиском Червоної армії Дорошенківський полк на чолі з Іваном Литвиненком у складі Запорізького корпусу з боями залишає Харків, Полтаву, Кременчук, Знам’янку, Умань, Балту, Бирзулу, Чечельник і опиняється на території Румунії. Під Тирасполем командир полку зазнає контузії. Його вояків роззброюють румунські війська і переправляють до Галичини. Тут відбувається реорганізація та нове озброєння Запорізького корпусу, який у червні 1919 року починає наступ на позиції більшовиків. Дорошенківський полк протягом літа веде бої біля міста Проскурова (нині Хмельницький). Шостого червня бере участь у прориві фронту 12-ї більшовицької армії і здобутті міста. Але вже через місяць після масованих атак червоних залишає його. Лише об’єднавшись з Українською галицькою армією, у середині липня Проскурів здобуває знову і далі веде наступ на Київ, який 31 серпня увінчується витісненням з нього Червоної армії. Однак у цей же час з лівого берега Дніпра до столиці України входять частини Добровольчої армії під командуванням генерала Бредова. Виникає конфлікт, який відомий під назвою “Київська катастрофа”. Війська УНР знову залишають столицю, починається війна ще й з армією Денікіна, на бік якої переходить Українська галицька армія через примирення Петлюри з поляками. Опинившись наприкінці листопада 1919 року в оточенні ворожих Червоної, Добровольчої та Польської (з якою на той час було укладено мир), 6 грудня 1919 року Дієва армія УНР розпочинає відомий Зимовий похід, використовуючи партизанські методи боротьби з ворогами. У ньому Іван Литвиненко командує шостим загоном полку Костя Гордієнка із Запорізької групи. На виконання наказу командарма він 31 грудня захоплює місто Умань і стає комендантом залоги. Але потрапляє в халепу. Влаштовує щедрий прийом де легації боротьбистів під керівництвом С.Савицького, яка пропонує об’єднання сил Армії УНР і Української червоної армії (отамана Омеляна Волоха) проти денікінців. Очевидно, захоплений такою пропозицією, полковник забуває про зміцнення підступів до міста. Відтак на світанку 11 січня 1920 року до Умані вриваються козаки Волоха, і майже без пострілів роззброюють залогу полковника Литвиненка. Лише вступ 12 січня до Умані 44-ї більшовицької дивізії з метою роззброєння усіх “контрреволюційних сил”, в тому числі і Волоха, дозволяє полковникові вирватися з полону. У березні полк кінноти Запорізької дивізії на чолі з Іваном Литвиненком переслідує червоних на правому березі Південного Бугу до села Голти (нині частина міста Первомайська Миколаївської області), бере участь у бою з більшовиками у селі Ємилівка Голованівського району нинішньої Кропивницької області та у героїчному оволодінні Вознесенськом Миколаївської області, адже тут вирішувалась доля життя і смерті українського війська, у якому закінчувався провіант і боєприпаси. Водночас, за даними розвідки, у місті під охороною 600-700 червоних піхотинців, кіннотників та артилеристів відбувався комуністичний з’їзд, перебували великі запаси зброї та різного майна. Відтак о третій годині ранку Запорізька дивізія розпочала атаку. Ось як її описує літописець походу Олександ Доценко:”Ворог підпустив українські лави на 400 кроків до міста і потім почав осипати їх дощем рушничних і кулеметних куль; броневик також почав обстріл. Наші мало стріляли, бо й не мали чим. Ворог перейшов у контрнаступ: зійшлись на двісті кроків,инаші завагалися, бо залишилось на чоловіка по 2-3 набої, і по наказу почали відходити на кращу позицію… Настав дійсно критичний мо мент. Ворог, підсилившись членами з’їзду, переслідував відступаючі українські частини; загроза для наших частин, не маючих набоїв, була досить страшна. Відтягнувши дивізію на старі позиції, перегрупувавши кінноту на крилах й висунувши на лінію лави піхоти кінногірний дивізіон полковника Алмазова, дивізія почала відстрілюватися і зупиняти ворога… Тимчасом отаман Гулий-Гуленко особисто повів в атаку свій повстанчий відділ, який за ним ішов в огонь і воду. Полк Чорних Запоріжців піддержав атаку, а піший Запоріжський полк під командою полковника Дубового, не маючи набоїв і на половину без рушниць, йдучи, ляскав долонями, піддержуючи атаку повстанчого відділу. Ворог почав відступати. Тут кінний полк під командою полковника Литвиненка з’явився на обрію великою лавою і, попередивши піхоту, почав рубати ворога на право й на ліво. Ворог панічно розбігався, кидаючи зброю, кашкети, чоботи, шинелі, і Запоріжці на плечах у ворога вдерлися до самого міста”. Петлюрівці захопили 2 важкі, 18 легких, 8 гірських гармат та 32 тисячі набоїв до них, 48 кулеметів, 12 мітральєз (скорострільних гармат), 5 тисяч рушниць та 2 мільйони набоїв до них, 4 ешелони військового майна та 10 мільйонів совєтських рублів. Біля міста Ананьїва полковник зазнає третього поранення у груди. Але вже через місяць призначається командувачем другої Запорізької бригади першої Запорізької стрілецької дивізії Армії УНР. За участь у Зимовому поході Івана Литвинека нагороджено орденом “Залізного Хреста” під номером 29. У районі Могилева-Ямполя його бригада з’єднується з Військом польським, згідно з Варшавським договором, і бере участь у черговому поході на Київ. Але вже у червні під натиском Червоної армії, що розпочала масований наступ з Білорусі втретє залишає столицю України і відступає до річки Збруч. Звідси Іван Литвиненко відкликається до штабу армії і одержує від Головного отамана Симона Петлюри доручення очолити військову делегацію у складі полковника Крата, сотника Блудимка, хорунжого Роменського та доктора Чикаленка на переговорах про військовий союз з командувачем білої Російської армії Врангелем. Українська делегація поставила перед бароном умови укладення цього союзу, згідно з якими, оперативне командування військами (в тому числі врангелівськими), які вестимуть бої на території України має здійснювати Уряд УНР; командувач Російською армією має дозволити створити з українців, які перебувають у нього на службі, окремий Український корпус. Врангель погодився першу умову передати на обговорення генеральних штабів армій. А проти другої умови він запротестував, оскільки переважну більшість його армії складали українці. Згоду дав лише на створення однієї української дивізії. Однак договору укладено не було, бо незабаром після переговорів Червона армія розбила Врангеля. Після повернення з переговорів на початку жовтня 1920 року Іван Литвиненко знову обійняв посаду командира другої Запорізької бригади Армії УНР, яка вже у листопаді була витіснена переважаючими більшовицькими військами за Збруч і роззброєна поляками, які у жовтні за спиною Уряду УНР уклали з росіянами перемир’я та домовилися про зони окупації України. З цього часу полковник перебував у спеціальних таборах для українських військових у польських містах Пікуличі, Вадовиці, Стрілків та Каліш. Ось як про цей період свого життя розповідає Іван Литвиненко на допиті 15 червня 1946 року: “Перебуваючи у таборах, я продовжував антисовєтську петлюрівську діяльність. Я не покинув надій на боротьбу проти совєтської влади, навпаки, готувався до неї. З цією метою я закінчив чотиримісячні курси з підвищення знань командного складу петлюрівської армії, які були організовані при таборах, брав активну участь у проведенні різноманітних націоналістичних петлюрівських свят, які закликали і мобілізували петлюрівців на подальшу боротьбу проти совєтської влади”.

Далі буде.

 

Іван Ольховський