Батько не вірив, що його вб’ють. Думав, не посміють

В’ячеслав Чорновіл посивів 1998 року – коли розколовся Народний Рух.

У дитинстві батька бачив епізодично. Не мав того, що називають сімейним життям. Мама виховувала батьковим іменем. Коли отримував двійку, казала: “Уяви, як батькові буде, як побачить щоденник?” Через це переживав. Думав: КГБісти і так над ним знущаються, а ще будуть потурати сином-лайдаком і хуліганом. Старався робити все якнайкраще. Через це не почав палити.

Багато кого побачив у будинку матері на вул. Спокійній, 13, у Львові. Крізь нього проходили всі, хто в 1960-ті поверталися зі сталінських таборів. Там батько вперше зустрівся з ветеранами ОУН-УПА і січовими стрільцями.

З нами жила журналістка Людмила Шереметьєва, дружина історика Ярослава Дашкевича. Вона допомагала самвидаву. Коли КГБісти вривалися з обшуками, мама ховала всі папери у мою коляску. Тітка Віра клала мене зверху і вивозила гуляти. На прогулянці я підмочував самвидав і батькові статті.

1967-го батькові дали три роки таборів за “наклепи на радянський державний устрій”. Покарання відбував у Піщанській колонії на кордоні між Вінниччиною і Молдавською Республікою. Ми поїхали на побачення. Воно було коротким. На столі стояла перегородка, доторкнутися до батька не міг. У кімнаті ми були втрьох, але за нами слідкували. Коли мама почала передавати дані про те, кого заарештували, у кімнату увірвався КГБіст. Почав кричати на батька. Це нагадало сцену з книжки, де жандарм у білому мундирі душить революціонера.

Батько писав мені багато листів. Але часом не отримував від нього звісток по сім-вісім місяців. Забороняли писати через акції протесту. У листах батько робив лікбези по моїх помилках: “Я вже розумію, що з такими мухами, як коми і тире, ти взагалі не дружиш і знати їх не хочеш. Але хоч став у словах правильні букви”. У якийсь момент стало соромно, навчився писати без помилок. Коли батькова сестра Валентина формувала 10-томник із його працями, помістила там і частину листів. Зокрема, і той про помилки. Досі червонію.

У слідчому ізоляторі листи були заборонені. Але слідчі Шумейко і Боєчко кілька разів робили винятки. Дозволили батькові написати мені карточку на день народження. Також дали добро на дві зустрічі зі мною. У моєму зошиті мама записувала імена всіх, кого посадили. Мені дозволили взяти той зошит на побачення. Казав, що хочу показати оцінки. Ця інформація була для батька важлива. Він понад рік був цілком ізольований.

На побачення у колонії їздив до батька двічі. Раз був у Мордовії, другий – в Якутії. За законом, побачення мало тривати три дні, але давали два. Мама надиктовувала все, що мав сказати батькові. У загальних рисах розповідав, що відбувається у країні. Разом зі мною їздила тітка Валя. Вона переповідала детальніше. На виході нас ретельно обшукували. Пронести не можна було навіть клаптика паперу. Ми всі листки з текстами ковтали і перевозили в собі.

У зоні сиділо до 50 людей. До кожного був прикріплений КГБіст. Майже всі ув’язнені мали вищу освіту. Вільний час присвячували навчанню і науковим дискусіям. Навіть отримували журнали “Дружба народов”, “Друг читача”, “Всесвіт”, які і на волі було важко дістати. Мама знаходила людей, які мали доступ до лімітів. Вони переоформляли свою передплату в зону.

Батько мав складний характер, демонічний. Мама теж не з терплячих. Через це родина розпалася. Про розлучення я дізнався випадково, років за 10. Коли поїхав до батька на побачення у Мордовію, запитав, чому мамі не дозволяють провідати його. Він проговорився, що вона вже не його дружина.

Коли батько голодував 100 днів, просив визнати його політв’язнем. У світі людина з таким статусом може самостійно розпоряджатися життям. Коли оголошує голодування, насильно не годуватимуть. Батькові статусу не дали. Коли виникала загроза життю, годували силою, повністю здерли слизову. Через це йому було важко говорити.

Батько ніколи не скаржився. Демонстрував, що все прекрасно. Якось ми з мамою добиралися до нього в Якутію, вирішили заїхати до мого хресного Івана Світличного. Він був у засланні в Усть-Кані Горно-­Алтайської області. Він називав маму кращою кумою в світі. Казав їй: “Ми всі не залізні, ледве живі в тих зонах. А Славко знову шле якісь пропозиції, питальники. Робить те, за що всі знову маємо сісти. Я вже не маю сил”. Батько не міг цього зрозуміти. Вважав, що відведені роки життя треба використати з максимальною користю.

Із батьком у засланні зідзвонювалися щомісяця. Спочатку йшли на пошту й оформляли заявку на телефонні переговори. За кілька тижнів приходила відповідь: запрошуємо на переговори в такий день на таку годину. Ще допомагали люди, які мали телефони вдома. Вони казали: “Доки людина за мене сидить, я непогано влаштувався при радянській владі”. Це були працівники торгівлі, керівники підприємств. За це вони писали пояснювальні, отримували догани.

Після повернення додому батько казав: “Покинув малу зону й переїхав у велику”.

Одного разу наш будинок обшукували 25 годин. Поняті завжди були з однієї адреси – гуртожиток міліції на вулиці Валентини Терешкової. У хату пускали всіх, але назад не випускали нікого. Передивлялися все, жодного паперу не лишали. Ми стежили за їхніми руками. Переживали, щоб нічого не підкинули. З собою вони мали навіть зразки паперу й копірку. Кожна друкарська машинка мала свій почерк – якусь зміну в одній букві. КГБ мав дані на всі машинки. Легко визначали, на якій друкували документ.

У КГБ знали, що батько створює “Український вісник”. Але за рік слідства цього не довели. У батьковому кабінеті стояла невеличка пічка. Навіть улітку там горів вогонь. Вікно кабінету виходило на сходи біля вхідних дверей. Коли батько бачив КГБістів, устигав спалити все, що могло скомпрометувати.

Свої праці батько намагався передати на Захід. Робив це на свій страх і ризик, бо ніхто не був певен, що документи попадуть у потрібні руки. Так сталося 1972 року. Тоді у Львів приїхав бельгієць українського походження Ярослав Добош. Його затримали й почали розробляти. Він злякався і дав свідчення. Коли повертався, став відмовлятися від сказаного раніше. Але справа вже пішла. За нею арештували батька і ще багатьох.

Батько любив поезію. Найбільше – вірші Устима Холодного. Не раз розказував таку історію: “Холодний із делегацією письменників їздив на Донбас. Коли повернулися, у спілці влаштували великі читання творів, написаних у поїздці. На сцену вийшов Холодний із величезним шрамом на все лице і зачитав: “На Донбасі старім, на найвищій копрі, ти віддалась мені серед білого дня у суботу. І дивився на нас весь Донбас, весь Донбас, полишивши роботу”. Любив ще Вінграновського, Винниченка, Ярослава Гашека. Його “Бравого солдата Швейка” читав, коли було важко на душі.

На день народження до батька завжди приходило багато людей, які вважали, що мають бути присутні. Для нього це було тягарем, хоч виду не подавав. Мав кілька улюблених тостів. Один із них – за мир в душі, за мир у сім’ї і мир у громаді. Ще любив три гуцульські тости: “Будьмо!”, “Не жди рятунку ні від кого” і “Най вони віздихають”. Останній подобався найбільше. Коли сидів в ув’язненні, родина Калинців прислала йому телеграму: “Славку, всі разом п’ємо за тебе третій гуцульський тост”. Телеграму пропустили, але поцікавилися, за що тост. Батько відповів: “За мир і здравіє”.

1986 року я попав у лікарню з отруєнням. Батько прийшов провідати, приніс величезний пакет із паперами. Сказав: “Ти без діла лежиш, то я роботу приніс”. Він написав відповідь якомусь пасквілянтові і хотів, щоб її прочитала знакова інтелігенція Києва і Львова. Попросив, щоб я підписав конверти і розклав у них копії. Там було 300 конвертів.

1991 року батько балотувався на посаду президента. Розумів, що виграти не дадуть. Але не міг не брати участі. Проти нього почалася масова війна. Нещодавно один журналіст, який тоді працював із Левком Лук’яненком, розказував: “Їздив із Левком Григоровичем на зустрічі з виборцями. Був вражений, що вся його передвиборча програма була побудована на одній тезі – який поганий Чорновіл”. Сутичок із Кравчуком у батька не було, але його до отупіння цькували свої ж. Це постдисидентська ревність: ми всі сиділи, а люди люблять тільки Чорновола.

Від прямого інтерактиву з Кравчуком батько відмовився. Казав: “Я знаю цю технологію. Кравчуку дзвонитимуть із сусідньої студії. Ставитимуть заздалегідь підготовлені питання, які дозволять йому чітко озвучити програму. Мені ж дзвонитимуть і жалітимуться на погані дороги чи дірявий дах”.

На час тих виборів не було нормального спостереження, виборчі комісії створювали органи місцевої влади. В одному із сіл на Черкащині голова колгоспу зібрав працівників: “Отримали вказівку. За незалежність можете голосувати, а от за Чорновола – не смійте. Буде хоч один голос “за”, у селі молоко не прийматимуть”. Село 100-відсотково проголосувало за Кравчука.

На час виборів 1 грудня 1991-го батько був головою Львівської облради. Всю ніч сиділи в кімнаті відпочинку його кабінету. З Києва постійно дзвонила людина, яка чергувала в Центральній виборчій комісії. До того в секретаріат Народного руху регулярно приходила інформація з областей, де були їхні спостерігачі. О третій ночі дізналися, що незалежність підтримали понад 90 відсотків українців. Таких результатів батько не чекав, почав стрибати від радості.

Після проголошення незалежності батько вимагав від Народної ради (парламентська опозиція у Верховній Раді України в 1990–1994 роках. – Країна) розпустити парламент. Мовляв, депутатів обрали в іншій державі, в незалежній Україні вони не мають права працювати. Комуністи вже готувалися до позачергових виборів. Але Народна рада домовилась із Кравчуком і повстала. На одному із засідань її голова Ігор Юхновський сказав: “Я сам зруйную Народну раду, якщо вона послухає Чорновола”. Доля України могла стати іншою ще тоді. Всі країни пішли вперед, а ми з Білоруссю стали ізгоями.

Батько посивів 1998 року, коли Народний рух розколовся. Він просив іти одним списком, віддавав лідерство. Це закінчилося повним несприйняттям. Його постійно цькували. Місцеві націоналісти в Луганську влаштували турнір зі стрільби. На мішень почепили портрет В’яче­слава Чорновола.

Коли фракція Руху висловила батьку недовіру, вночі демонстративно захопили його кабінет у Верховній Раді. У коридор повикидали речі. Досі не можу спокійно дивитися на В’ячеслава Кириленка. Він вийшов із кабінету останнім. Двома пальцями виніс батькові домашні капці й демонстративно жбурнув на купу.

Батько не вірив, що його вб’ють. Думав, не посміють.

Востаннє бачився з батьком наприкінці 1998 року. Саме народився син Маркіян, батько мав приїхати на хрестини. Перед тим передав тисячу доларів на ремонт у хаті. Сказав: “Ти хоч трохи хату підчисть, щоб цегла на голову не падала”. Маркіяна хрестив священик Ігор Цар із постдисидентського середовища. Якраз тоді я купив новенький плівковий фотоапарат. Коли вже друкував фото, побачив, що жодного кадру не вийшло – неправильно зарядив плівку. У березні 1999-го випадково зустрів отця Ігоря. Коли дізнався, що фотографії пропали, сказав: “Коли батько буде у Львові, хай до церкви прийде. Може, то й гріх, але я вдягну рясу, візьму кропило і зробимо імітацію хрестин спеціально для фото”. Наступного дня батько загинув.

 

 

 

Тарас Чорновіл, політолог